В.І. Паньків

Буковинська державна медична академія, м. Чернівці

Лікування хворих на цукровий діабет ІІ типу залишається однією з найважливіших проблем сучасної діабетології. На думку дослідників (1), цукрознижувальні препарати повинні відповідати таким основним вимогам: володіти достатнім гіпоглікемізуючим ефектом, добре переноситися хворими, економно витрачати резерви інсуліну хворого, не посилювати гіперінсулінемію, не провокувати і не посилювати розвиток діабетичних ускладнень і вторинної сульфаніламідорезистентності. Метою нашого дослідження буде вивчення ефективності нового препарату похідного сульфанілсечовини ІІІ генерації – амарилу (глимепіриду) – у хворих на цукровий діабет ІІ типу.

Матеріали і методи

Під спостереженням перебувало 34 хворих на цукровий діабет ІІ типу (14 чоловіків, 20 жінок), які впродовж 6 місяців одержували амарил. Середній вік хворих складав 54,2 + / -2,8 роки (від 41 до 65 років), середній індекс маси тіла (ІМТ) – 29,6 + / -1,7 кг/м2 (від 24,5 до 37,2 кг/м2). Тривалість цукрового діабету до призначення амарилу складала від двох місяців до 18 років. До призначення амарилу 5 хворих не одержували до цього пероральних цукрознижувальних препаратів (тривалість захворювання 2-3 місяці), 2 хворих лікувалися інсуліном без досягнення компенсації діабету, 4 хворих одержували впродовж 6 місяців глюкобай (акарбозу), решта 23 хворих – препарати сульфанілсечовини ІІ генерації.

При поступленні хворих в клініку спостерігали стан декомпенсації або субкомпенсації цукрового діабету. До початку лікування і щоквартально хворим здійснювали загальноклінічні та біохімічні дослідження з визначенням основних показників вуглеводного, білкового, ліпідного та мінерального обмінів, а також імунореактивного інсуліну (ІРІ) (з допомогою наборів для радіоімунологічного аналізу) і глікозильованого гемоглобіну (HbAlc) методом мікрохвильової хроматографії. Показники вуглеводного обміну (базальна і постпрандіальна глікемія, глюкозурія), гемодинаміки (частота серцевих скорочень, артеріальний тиск) і маси тіла контролювалися щомісячно.

Результати та їх обговорення

З метою оцінки глікемізуючого ефекту амарилу використовували такі критерії: відмінно – при базальній глікемії до 7,4 ммоль/л, аглюкозурії і вмісті HbAlc < 8 %; добре – при базальній глікемії до 8,8 ммоль/л, глюкозурії до 10 г/л і HbAlc < 8,5 %; незадовільно – при базальній глікемії понад 8,8 ммоль/л, глюкозурії понад 10г/л і HbAlc > 8,5 %.

Повної компенсації цукрового діабету досягнуло у 14 хворих (41,2 %), які до призначення амарилу одержували акарбозу або перебували на дієтотерапії. Середньодобова доза амарилу складала 2 мг.

Добрі показники компенсації спостерігалися у 18 хворих (52,9 %) на цукровий діабет середньої важкості. Середньодобова доза амарилу складала
4 мг/добу (від 2 до 6 мг). При цьому у 3 хворих з надмірною масою тіла амарил призначався у комбінації з препаратами групи бігуанідів (сіофор) у добовій дозі 0,85 г. Ще у двох хворих цієї групи впродовж 6 місяців здійснювалося поєднане лікування амарилом з інсулінотерапією (інсулін-протафан) у добовій дозі 18 ОД, що дозволило значно поліпшити показники вуглеводного обміну.

Не вдалося досягнути стану компенсації у 3 хворих з тривалим перебігом цукрового діабету і розвитком вторинної сульфаніламідорезистентності до сульфаніламідних препаратів ІІ генерації. Показники вуглеводного обміну, HbAlc, ІРІ на фоні лікування амарилом наведені у таблиці 1.

Таким чином, порівнюючи цукрознижувальний ефект амарилу з препаратами сульфанілсечовини ІІ генерації, слід відзначити його більшу ефективність за рахунок призначення значно менших доз амарилу, необхідних для досягнення компенсації цукрового діабету. Особливого ефекту досягнуто у хворих, які не одержували до цього інших пероральних сульфаніламідних цукрознижувальних препаратів. До того ж при застосуванні амарилу відзначається зниження рівня ІРІ, що має надзвичайно важливе значення з сучасної точки зору патогенезу цукрового діабету ІІ типу (2).

Оцінка функціонального стану серцево-судинної системи, стану печінки, нирок, що здійснювалася щоквартально, не виявила негативної динаміки ні з боку клінічної симптоматики, ні з боку даних електрокардіографічного обстеження та біохімічних показників (таблиця 2).

Примітка. p < 0,05 для всіх показників 

Лише в одного хворого зареєстровано нерізко виражений стан гіпоглікемії, який виник у період між вживанням їжі. Інших побічних явищ на фоні лікування амарилом не зареєстровано.

Таким чином, препарат сульфанілсечовини ІІ покоління – амарил – можна безпечно використовувати для лікування хворих на цукровий діабет ІІ типу. 

Висновки:

1. Застосування амарилу при лікуванні хворих на цукровий діабет ІІ типу забезпечує адекватний метаболічний контроль.
2. Призначення амарилу сприяє досягненню компенсації цукрового діабету, не збільшуючи рівень інсуліну в крові, і тим самим запобігає розвитку вторинної сульфаніламідорезистентності.

Література:

1. Ефимов А. С., Ткач С. Н. Сахароснижающие пероральные препараты и их применение. – Киев, 1997. – 108 с.
2. Goldberg R. B. A dose response study of glimepiride in patients with noninsulin-dependent diabetes mellitus who have previously received sulfanylurea agents // Diabetes Care. – 1996. – Vol.19. – P.849-856.